10 серпня Олександру Наухатьку виповнилося 75! А це інтерв’ю з Олександром Корнійовичем понад десять років тому взяв чудовий журналіст Григорій Каневський, який написав багато добрих слів про самбо і якого, на жаль, уже немає з нами. Але його творчість з нами, а цей матеріал – одна із глав книги «Історія самбо в особистостях», яка зараз готується до друку…

(Фото зі святкування 75-річчя дивіться ТУТ).
 
Добре пам’ятаю нашу першу зустріч. Стоячи біля входу на стадіон «Динамо», я побачив, як невисокий на зріст, але міцно скроєний хлопчина вступився за перехожого і в мить розкидав на всі боки трьох хуліганів. Мені залишалося лише потиснути йому руку. Роззнайомилися. Виявилося, що ми одноклубники, динамівці і вже не один рік тренуємося в одній будівлі: він – в залі боротьби, а я – в гімнастичному, поверхом вище.
 
Відтоді й затоваришували. Ми обидва були закохані в спорт, готові дні і ночі проводити в  в тісних і задушливих спортивних залах. Але молодість брала своє. Завершивши вечірнє тренування, ми спускалися на Хрещатик й, поповнюючи дефіцит кисню, дефілювали з кінця в кінець широкої яскраво освітленої магістралі. І розмовляли, розмовляли...
 
Коло його інтересів одним лише спортом не обмежувалося, хоча натоді Олександр вже був неодноразовим чемпіоном України, призером першості Союзу з боротьби самбо. З ним було цікаво поговорити про політику, економіку, спортивну медицину, психологію, та особливо Сашко дивував мене своїми юридичними знаннями. І це було не дивно, адже він фактично одночасно навчався одразу в трьох вишах – в Вищій школі міліції, в Інституті фізкультури й на юрфаці Київського державного університету. В одному був заочником, в іншому – «вечірником», а в третьому вчився на стаціонарі. І все це він поєднував з інтенсивними тренуваннями. Що цікаво, я ніколи не бачив його надто стомленим, зпустошеним, і, чесно кажучи, навіть трохи заздрив його невичерпному запасу енергії, оптимізму, життєлюбства.

А ще він був дуже щирим і не приховував своїх дисидентських поглядів, зауважував на  дискримінацією, що мала місце в спорті. Пам’ятаю, з яким обуренням Сашко говорив про практику квотування на всесоюзних змаганнях: Росії «дозволялося» делегувати добру сотню своїх борців, а Україні лише шість-вісім спортсменів. От і спробуй прорватися в елітну обойму! А Наухатько, не зважаючи на його скромність й нелюбов до всього показного, був досить честолюбним.
 
Я знав, що успіхи в спорті для нього не самоціль, а лише один із засобів для досягнення головної мети, про яку він не любив говорити. Але виходячи на килим, він налаштовува себе тільки на перемогу. Навіть якщо суперник був більш титулований і досвідчений. 
 
Доводилося чути, що мало не кожен борець, навіть з числа найкращих майстрів, хоча б раз в житті застосовував недозволені прийоми. Хтось непомітно для суддів і глядачів дасть супернику ліктем «під дих», хтось боляче ущипне, а то й укусить, а дехто використовує психологічний тиск, по простому кажучи не гребує звичайним шантажом. У Олександра нечесні прийоми і прийомчики завжди викликали відразу – і на килимі, і в житті. Сам він до подібних методів ніколи не вдавався. А до нього їх застосовували неодноразово. Щоправда, далеко не завжди успішно. Про один з курйозних випадків Сашко завжди розповідав зі сміхом, хоча й не без гіркоти в голосі:
 
– Якби не сімферополець Олег Гребенников, з яким я дружив, хоча ми й були суперниками, я на змаганнях напевне попався б у «капкан», розставлений для мене харків’янином Анатолієм Філіпенком. Це був сильний «класик», призер чемпіонатів СРСР, суперників він часто долав ефектним кидком «через груди». Філіпенко був моїм суперников в фіналі ченмпіонату України, що проводився в Харкові. Його тренер Григорій Кановець і мій – Ярослав Волощук – побилися об заклад. Кожен, зрозуміло, поставив на свого учня...
 
Перед виходом на килим до мене підходить Гребенников і, озирнувшись на всі боки, тихенько каже: «Знаєш, чому я програв Філіпенку? Він, гад такий, шепнув мені у вухо: «Шнурок!». Я автоматично опустив очі вниз, подивився на ноги, а він скористався цим, миттєво «підсів» і кинув мене через голову. Дивись, не зловися й ти на його вудочку». Я подякував Олегу за попередження. А сам собі й думаю: «Ні, Толику, зі мною цей номер не пройде. Не я, а ти у мене купишся!». Розпочався поєдинок. Боремося. І тут Філіпенко тихо, але чітко шепче: «Шнурок!». Але «просісти» він не встиг – я спрацював на випередження, пірнув під його підборіддя, кинув на килим і перейшов на больовий прийом. Він аж завив – не так від болю, як від злісті й досади, що я розкрив його нечистоплотний задум. І спересердя Анатолій вилаявся так голосно, що навіть харківські вболівальники, розчарувавшись у своєму кумирі, затупотіли й засвистали від обурення.


Ярослав ВОЛОЩУК, Олександр НАУХАТЬКО й Аббатій ЛЕОНАРДОВ
 
... Мені імпонувала врівноваженість Олександра Наухатька, його доброзичливість, вміння в суперечці вислухати докази опонента і тільки потім аргументовано висловити свою позицію. Оскільки мені самому не вистачало такої витримки, то я вчився в Олександра. Часто запрошував його до себе додому. Радо вітала прихід товариша і моя мама. «На диво симпатичний молодий чоловік, – казала вона. – Живе далеко від дому, в гуртожитку, а вигляд завжди має такий, немовби за ним доглядає мама – костюм ідеально випрасуваний,  черевики блищать. А головне, в ньому вілдчувається характер – зібраний, цілеспрямований. Він свого в житті точно досягне».
 
Я й сам дивувався Сашковій зібраності й цілеспрямованості. Хоча я за віком був трохи старший, але розпилявся, ніяк не міг вирішити, чому віддати перевагу – спорту чи журналістиці. А він твердо знав, чого хоче. Був по-селянськи розсудливим, кмітливим, практичним. І, разом з тим, ніколи не шукав особистої вигоди, був готовий поділитися останнім. А жилося йому, як і всім іногороднім спортсменам-динамівцям, не просто – грошей, які він отримував в оперполку, заледве вистачало на таку-сяку їжу. Але він ніколи не жалівся і не скаржився.
 
Життя до нього було досить суворим. Після восьмого класу, додавши собі два роки, Сашко за комсомольською путівкою відправився на Донбас. Був він хоча й не слабаком з виду (дома, на Полтавщині, неодноразово вигравав змагання з легкої атлетики, особливо гарні результати показував у метанні, стрибках й спринтерському бігу), та його напускна «дорослість» не обманула гірняків. Побачивши біля штрека чубатого чорноокого хлопчину, шахтарі одразу зрозуміли, що перед ними підліток і йому не місце в підземному пеклі. Поклопотали перед начальством, і Сашка направили ло ремесляного училища, де він отримав професію столяра-краснодеревника. Одночасно закінчив і вечірню середню школу. А ще – виконав перший дорослий розряд зі стрибків на акробатичній доріжці. Потім була сувора й тривала служба на Північному флоті (морози іноді досягали 60 градусів). Після «дембеля» поїхав на навчання до Києва. І саме в Києві Олександр Наухатько познайомився із боротьбою самбо – видом спорту, який став для нього найулюбленішим. Більше того – став справою всього життя. Яким же було це знайомство?
 
– Якось на вулиці зграя нетверезих хлопців грубо чіплялися до двох дівчат, – згадує Олександр. – Я, звісно, втрутився й... отримав на горіхи. Довго світил «ліхтариком» під оком. Після цього випадку зрозумів: сила, сміливість, благородство самі по собі нічого не варті, якщо не вмієш дати здачі. І не одному, а одразу двом-трьом – навіть, якщо кидаються на тебе з ножем чи палкою. Я тоді вже бачив кілька фільмів про японських й американських суперменів. Одним словом, пішов записуватися в борцівський зал «Динамо». Мене там гарно зустріли, особливо – Нашир Хайдарович Софін. Рідкісної доброти людина була! По суті, став моїм першим наставником у самбо. Хоча я одночасно також займався в Ялтиряна й Рибалка класичною і вільною боротьбою. Згодом потрапив у групу до видатного тренера Ярослава Івановича Волощука.
 
– Так хто ж все-таки був для тебе головним вчителем?
 
– Життя! Воно навчило мене самодисципліні. Я не потребував няньки. І підганяти мене теж не треба було. Навпаки, частіше доводилося стримувати. Взагалі, динамівські тренери в усі часи сповідували «принцип колективних зусиль». І якось само собою, без образ і заздрощів, вирішувалося, кому працювати з новачками, кому – в середній ланці, а кому – готувати чемпіонів. «Корінним» в динамівській тренерській «упряжці» був Волощук. Але й всі інші працювали з повною віддачею, на совість. А в 1971 році я теж увійшов до цієї «упряжі».
 
– Свого роду кріпосним. Пам’ятаю, в ті роки у тебе ніколи не було вільного часу...
 
– Так, ми з покійним Наширом Хайдаровичем в зал приходили о шостій ранку, а додому, бувало, поверталися близько півночі. Чого вартий лише такий факт – бували роки, коли під наших тренувалося до півтори тисячі хлопців. Через два роки, після початку моєї роботи тренером в «Динамо», ми виграли Спартакіаду школярів СРСР. Через наші руки пройшли майбутній олімпійський чемпіон з дзюдо Сергій Новіков, чотириразовий чемпіон Європи Сергій Мельниченко та багато інших. До речі, у нас не було відсіву, бо ми не ділили учнів на «перспективних» і «безнадійних». Це був один з головних динамівських постулатів. Все залежало від самого юного спортсмена. Хто ставив перед собою високу мету, а, отже, й працював з повною самовіддачею, той досягав результата. Дехто одразу казав, що не мріє про чемпіонські титули, а займається, як то кажуть, для себе – щоб зміцніти фізично, «зробити» фігуру, навчитися прийомам самозахисту. До таких заяв ми ставилися з розумінням, їм також приділяли достатньо уваги. Нікому з тренерів в голову не могла прийти думка сказати навіть найслабшому учневі, що він не має здібностей до самбо і в нього нічого не вийде.
 
– На жаль, такого принципу дотримуються далеко не всі тренери. Деякі тренери зовсім не думають про самолюбство дитини, навіть іронізують над фізичними вадами та ще й у присутності інших дітей...
 
– Вважаю, така поведінка не тільки антипедагогічна, але й аморальна! Адже головне завдання дитячого тренера – насамперед допомогти хлопчику чи дівчинці зміцнити здоров’я, загартуватися, удосконалитися фізично і духовно. А вже потім нехай обирає вид спорту до душі... Та й не вірю я, що можна з першого погляду визначити, хто талант, а хто ні. Один розкривається зразу, а інші – поступово. Тренер повинен уміти чекати. Якщо скажу, що приймаючи новачка, я зовсім не оцінював його здібності, це буде неправдою. Який тренер не мріє виховати чемпіона?! Але честолюбство тренера – річ досить небезпечна. Уявімо собі, хлопчина вперше входить в борцівський зал. В його житті це подія надзвичайної важливості. Він хоче стати сильним і сміливим і вже бачить себе таким. І раптом чує: ти не підходеш, дуже вже худий. Чи навпаки – надто повний. Який це удар для дитячої душі!
 
– Знаю, що в «Динамо» тих років частенько новачки і чемпіони тренувалися в один і той же час...
 
– Таке практикувалося. Уяви, що відчував юний самбіст, стоячи в шерензі поряд з такими асами, як Володя Саунін, Сергій Новіков, Олександр Шуклін. Для нього це був неймовірний стимул... Зауважу, нашу тренерську систему з часом стали серйозно вивчати ті, хто займався спортивною наукою. Але головне – Ярослав Іванович Волощук зумів створити колектив однодумців – Шахов, Самімулін, Софін... Ну й мені пощастило з ними працювати. І я багато чого в них навчився.
 
...А потім він поїхав в Москву в в Академію, де готували розвідників чи, як їх ще називали, «бійців невидимого фронту». Ніхто не примушував – потягнуло на романтику. Закінчивши цей специфічний вищий навчальний заклад (то був уже четвертий диплом!), Олександр Наухатько приступив до виконання складних і небезпечних завдань. Ось де знадобились прийоми самбо (особливо бойового) і набута в борцівських поєдинках психологічна рівновага, вміння навіть в найскладніших ситуаціях боротися до останнього, ніколи не втрачати сили духу. Одного разу це врятувало життя не лише йому, але й іншим людям. Трапилося це в одній з латиноамериканських країн. Взагалі, про той період життя Олександр міг би написати захоплюючий детектив. І сподіватимемося, він його ще обов’язково напише.
 
Минули роки, і Наухатько знову прийшов в рідний динамівський зал у Києві. Зовні він мало змінився, був таким же струнким, спортивним. Як і раніше, по-молодечому й трохи задиркувато світилися його блибоко посаджені очі-вуглинки під широкими чорними бровами, і лише в густій чуприні була з’явилася рання сивина. І знову Сашко з головою занурився в турботу про самбістське «господарство» України, яке натоді було не в найкращому стані. Спочатку обіймав посаду тренера союзного Спорткомітету, відповідального за розвиток цього виду спорту на теренах УРСР, потім був президентом національної федерації і одночасно головним тренером збірної України.
 
З часом його всі стали називати Корнійович – і в нас, і за кордоном. Кожен, кому доводилося близько спілкуватися з ним, мабуть, погодиться, що Корнійович належить до людей, в складному характері яких дивовижним чином полєднуються лід і полум’я, «залізна» вимогливість і неймовірна, аж до сентиментальності, доброта. Він завжди привітний, усміхнений, рівний в спілкуванні, тактичний, але коли треба, то вміє наполягати на своєму, аргументовано донести власне бачення того чи іншого питання. Без перебільшення, він – магнетична особистість, до якої тягнуться не лише спортсмени і тренери, але й мої колеги журналісти, котрі присвятили українському самбо сотні, а може й тисячі публікацій. Упевнений, дякуючи саме притягальній рисі характеру Корнійовичу вдалося відновити не лише те, що було, здавалося, безнадійно втрачено в роки перебудови, але й створити в незалежній Україні надзвичайно потужну самбістську організацію. Досить сказати, що за роки незалежності наші самбісти завоювали майже дві тисячі нагород на чемпіонатах світу, Європи, в розіграшах Кубка світу.
 
Ось що якось сказав мені заслужений тренер України Володимир Виноградов, котрий виховав не лише дворазового чемпіона світу Ростислава Борисенка, а цілу плеяду відомих майстрів:
 
– Історію, всупереч твердженню марксистів, творять особистості. В українському самбо – це Корнійович. Не уявляю, хто його міг би замінити. Наш вид спорту не має поки що виходу на олімпійську арену, а звідси – прохолодне ставлення до нього з боку держави і, відповідно, недостатнє фінансування. Тому ми часто позбавлені можливості повною командою вирушати на головні змагання. А які мізерні грошові винагороди отримують наші чемпіони і призери від держави? Соромно навіть суму називати. І ніяких благ чи дивідентів. Звісно, кадрові втрати є, життя примушує перспективних спортсменів і тренерів йти в бізнес, комерцію. Але це – одиниці. Більшість несе свій хрест. Запитаєте, що їх тримає в самбо? Відповім: не що, а хто – Корнійович. Його людські риси, привабливість, оптимізм, вміння переконувати. Він ніколи не сидить склавши руки, не чекає манни небесної, що колись там впаде з мутного дербюджетного неба, а, використовуючи свій шарм і харизму, заводить корисні знайомство серед бізнесменів, «проломлює» товсті стіни державних установ...
 
А беззаперечний авторитет Корнійовича в міжнародних колах?! Недаремно його було обрано віце-президентом ФІАС, головою дисциплінарної комісії – важливого органу, який, висловлюючись юридичною мовою, вершить правосуддя, вирішує суперечливі ситуації, виносить покарання за порушення регламенту спортсменами, тренерами, арбітрами, національми федераціями. Доручити таку роботу могли лише Корнійовичу з його знанням всіх нюансів самбістського мистецтва. Не подумайте, що висловлюю власну думку – теж саме вам скажуть всі, хто добре знає Олександра Наухатька. У нас з ним небезхмарні стоснки – ми частенько сперечаємося до хрипоти, гриземося. Але він ніколи не переходить на особистості.
 
Власне нічого нового в цій характеристиці для мене немає. Корнійович входить в будь-який високий кабінет, не боїться викликати на себе гнів начальника, десятки разів нагадуючи про невиконані обіцянки, звертається за підтримкою до преси, телебачення. Але це лише тоді, коли він «вибиває» необхідне для самбо. А про свої особисті проблеми ніколи не скаже. Він неодноразово зі щемливою теплотою розповідав мені про людей, котрі, як і він, фанатично віддані самбо.
 
– Мене захоплює їхня праця, терпіння, безкорисливість. Валерію Чаплинському із селища Зоря на Рівненщині подарували на весілля корову, а він її продав, додав ще трохи грошенят і купив для своїх учнів борцівський килим. А чого коштувало Геннадію Горохову в маленькому Нетішині повернути лицем до самбо «батьків» міста, адміністрацію Хмельницької АЕС. Він зібрав дружний колектив, спортсмени з Нетішина входять до національної збірної.
 
Сьогодні, на відміну від союзних часів, при формуванні збірної команди неухильно тренерський штаб чітко дотримується спортивного принципу відбору. І це правильно. Хто із журналістів старшого покоління не пам’ятає, скільки прекрасних спортсменів, потенційних чемпіонів світу, Європи, Олімпійських ігор в різних видах спорту, несправедливо залишалися за бортом союзною збірної – внаслідок підкилимної боротьби, превалювання чиїхось особистих інтересів над колективними.
 
– Феноменальні успіхи українських самбістів – вагомий доказ єдності. Дякуючи досягненням вітчизняних спортсменів, зокрема самбістів, Україну як самостійну державу відкрили для себе в багатьох країнах. Але, погодься, справжній імідж держави вимірюється не спортивними нагородами, а її економічною потужністю, рівнем добробуту народу, і тут ми безнадійно відстали від інших країн. І жодними перемогами в спорті цього не компнсувати...
 
– Ти міркуєш як недалекоглядний дилетант, – із запалом заперечив мені Корнійович. – Пропагандою країни призначення спорту не обмежується. Головне завдання в тому, щоб зберегти генофонд нації або, простіше кажучи, її фізичне й моральне здоров’я. І тут без спортивних занять не обійтися. Вони просто незамінні. За наявних економічних, а тим більше екологічних умов це воістину рятівний круг. На щастя, все більше людей починають це розуміти. Всупереч всім складностям, географія самбо в Україні паостійно розширюється, число спортсменів зростає. От тільки якби в запалі перетворень разом з водою не вихлюпнути дитину.  Нерозумно, та й непрактично, відкидувати й висміювати все, що було в минулому. Візьмемо, наприклад комплекс ГПО. Ти ж, напевно, пам’ятаєш, з яким завзяттям ми готувалися до здачі не таких вже простих нормативів, як хвилювалися, а на стадіон в день змагань йшли, як на свято...
 
– До речі, в програму ГПО входила і боротьба самбо...
 
– І не випадково. Адже цей прикладний вид спорту – наш рідний, доморощений. Я не проти східних єдиноборств, але вони, як ми бачимо, не дуже приживаються на нашому грунті.
 
– Є поборники свого роду половинчатої ідеї – надати східним бойовим мистецтвам українського національного колориту. Але те ж карате чи кунг-фу – це види єдиноборств, які формувалися впродовж тисячоліть. Їх треба або приймати повністю, або відкинути. Інакше буде втрачено властиву їм родзинку...
 
– Чи багато користі від йоги, якщо навіть бездоганно виконувати найскладніші осани, годинами стояти на голові чи сидіти в позі «лотос», але при цьому не відчувати невідомих нам тонких імпульсів, котрі виникають лише під впливом глибокої релігійності індусів? Ось чому, гадаю, праві ті, хто каже: ми не повинні сліпо копіювати чужі традиції. Зокрема східні бойові мистецтва. У самбо є національні корені – український гопак. Це ж не тільки запальний танець. Які височезні стрибки, карколомні рухи, імітація приголомшлевих ударів... Запорожські козаки долали ворогів не лише зброєю, а й прийомами рукопашного бою – удушливими, больовими, підніжками, підсічками, кидками...
 
– Будь твоя воля, ти, мабуть, всіх дітей залучив би до занять самбо...
 
– Спортивна боротьба, причому всі її види, на мій погляд, одне з найкращих фізичних занять для дітей. До самбо треба залучати дітей з десяти років. Юні самбісти тренуються не лише на килимі, але й виконують багато вправ для загально-фізичного розвитку – з гімнастики, акробатики, легкої атлетики. А духовний розвиток? Наш девіз: «Виховуй насамперед людину, а вже потім – спортсмена, чемпіона!»
 
– Так ти стовідсотковий фанат!
 
– Я цього й не приховую. Але при всьому своєму фанатизмі ніколи не дозволяв собі протиставляти самбо іншим видав спорту, зневажливо відгукуватися про них. Я ніколи не скажу: займайтеся тільки самбо! Якби раптом сталося неймовірне і там, нагорі, вирішили б обдарувати нас такою ж програмою, як і привілейований футбол, то я, хочеш вір, хочеш ні, відчував би найсильніші докори сумління, а можливо, навіть відмовився б від такого щедрого, але несправедливого стосовно інших видів спорту подарунка.
 
– Але ж самбісти його, як ніхто, заслужили. Уявляю, з якими почестями зустрічали б нашу футбольну збірну, якби вона повернулась з чемпіонату Європи хоча б з якоюсь медаллю. А зі світової першості!.. Навіть уявити важко – напевно, усі б, від головного тренера да кухаря команди, отримали б найвищі урядові нагороди...
 
– Дай Боже нашому футбольному теляті вовка з’їсти! Від душі бажаю їм успіху. Адже ми робимо одну справу.
 
«Але з різною самовіддачею», – подумав я, слухаючи Корнійовича. На жаль, немає пророка в своїй Вітчизні. А от із каліфорнійської штаб-квартири Міжнародної академії  науки, освіти, промисловості і мистецтва прийшов на адресу Наухатька факс: «Глибокоповажний сер! Враховуючи Ваші видатні заслуги, президіум Міжнародної академії обрав Вас її членом. Присвоєне звання є даниною поваги до Ваших заслуг, діяльності й світогляду. Академія об’єднує зусилля світових прогресивних сил. Членами її є видатні державні діячі, вчені, письменники, діячі культури, мистецтва і спорту, президенти компаній, банків, крупні бізнесмени».       
 
Слухаю його емоційну розповідь, дивлюся на вибілену турботами й часом голову, на очі-вуглинки, що гостро поблискують під волохатими бровима, й думаю: «В будь-якій сфері людської діяльності прогрес забезпечують одержимі, невгамовні люди. Один із них він, Олександр Наухатько, який багато зробив для розвитку самбо у світі, в Україні,  заслужений працівник фізичної культури і спорту й заслужений тренер України, дійсний член міжнародної академії безпеки життєдіяльності. 
 
Не пам’ятаю, хто саме з наших спортсменів-ветеранів сказав: «Корнійович – самбіст аж до самих кісток. Щаслива людина – у нього немає заздрісників. Бо опинитися на його місці – значить, працювати з ранку до ночі, без вихідних, свят відпусток. Ні, в його зовсім не м’яке крісло навряд чи багато хто погодиться сісти. Та й нескоро він це крісло залишить. Бо ж самбо – його життя».
 
І це дійсно так. Якось він висловив думку, яка здалася мені, чесно кажучи, трохи дивною:
«А ти знаєш, що існує борцівське братерство?»
 
– Так, так, я чув про це – щось на кшталт таємного ордена, – пожартував я.
 
– Даремно іронізуєш, – насупився Корнійович. Якщо два незнайомих між собою борця зустрінуться випадково в чужому місті, вони не минуть один одного. Їм досить побіжного погляду, аби безпомилково визначити рід занять кожного.
 
– Мабуть, це не так складно: зломані вуха, міцні потилиці...
 
– До речі, у самбістів з вухами все гаразд. Та й шиї зовсім не волові... Не можу пояснити цей феномен, але ми відчуваємо один одного. На рівні інтуїції. І п’ятихвилинною розмовою все не обійдеться. Особливо, якщо обидва нікуди не поспішають. У них неодмінно відшукаються спільні знайомі, вони згадають перипетії сутичок, обговорять борцівські новини, довірливо розкажуть про себе, запросять у гості, обміняються адресами, телефонами. Словом, буде відкрите щире спілкування споріднених душ. І розійдуться вони так тепло, немовби не один рік були друзями... І ще одне спостереження. На килимі – двоє давніх непримиренних суперників. Борються так, що, як кажуть, пір’я летить, на грані фолу, за що арбітр по черзі карає то одного, то іншого. Але прозвучала фінальна сирена, і двоє спортсменів, котрі хвилину тому, здавалося, готові були вчепитися один одному в горлянку, миттєво перевтілюються, приязно усміхаючись, потискають руки, обнімаються. Не тому, що цього вимагає ритуал, а від душі, щиро, по-братерськи.
 
Завершити цей нарис хочеться словами, почутими колись з вуст прославленого тренера Ярослава Волощука:
 
- Знаєте, як я жартома називаю Корнійовича? Наполеоном. Але в кожному жарті, як відомо, є доля... жарту. Так, я можу з повним правом, без побоювання показатися нескромним, сказати про себе, що багато зробив для українського самбо. Але повинен признати, що Олександр зробив незрівнянно більше. Кажу це без заздрості, а зі щирою радістю й захопленням. Адже він один з моїх найкращих учнів. Він був сильним самбістом – кмітливим, технічним. Міг би й вище злетіти на спортивному небосхилі, але Фортуна не до всіх однаково прихильна. Зате Сашко в повній мірі реалізував себе як тренер, і тішуся думкою, що багато чого він і в мене взяв. Ну а як організатор він просто незамінний. Фантастичні успіхи українських самбістів за роки незалежності! А чому, запитаєте, я охрестив його Наполеоном? Бо він розумний, настирливий, честолюбивий. Прагне «завоювати» Європу, світ. Але – безкровними засобами, на спортивних ристалищах. Я вірю, що Корнійович ще не скоро заспокоїться! Успіхів йому!    


Олександр НАУХАТЬКО проводжає збірну України на Європейські ігри-2015 у Баку