Допомога родині: 4731 2196 4640 9205 Рогач Вадим Ігорович; 4441 1111 6159 7665 Виноградова Тетяна Миколаївна.

Згадаємо про Володимира Віталійовича у нарисі "Уроки стилістики і не тільки…":

Що таке урок спортивно-мовної стилістики? Відповідь на це питання можна було отримати літнім днем 2016 року в курортному селищі Кароліно-Бугаз на Чорному морі. До Володимира Виноградова підійшов один із його учнів і запропонував: «Хочете, я покажу вам самбо?», після чого почав вправно виконувати відомий латиноамериканський танець. Видовище було того вартим, тому багато хто записав відео на свої телефони, у тому числі і Володимир Віталійович. Коли у майстерному виступі було поставлено ефектну крапку (хлопець до переходу в єдиноборства успішно займався спортивними танцями), тренер поплескав у долоні, але зауважив: «Номер – яскравий, сперечатимуся не стану. Але ж ти знаєш, що треба правильно відмінювати слова: у цьому випадку – «покажу самбу», адже танець називається «самба». Тому зробиш пробіжку на десять кілометрів. Це – «крос». Зараз з відмінюванням цього поняття ти точно не помилишся».

Заслужений тренер України Володимир Виноградов, котрий підготував у самбо цілий загін чемпіонів – світу, Європи, країни, почав складати свій «словник спортивних термінів», як і багато хлопців, з футболу. Займався п’ять років, захищав ворота команди міського відділу освіти, яка грала в чемпіонаті Києва. Але відчував, що йому потрібний інший вид спорту – індивідуальний за формою, проте різнобічний за сутністю.

«Коли я почув про самбо? У 1971 році в Києві проходила Спартакіада України, і змагання з цього єдиноборства показували по телевізору, мені дуже сподобалося, – згадує Володимир Віталійович. – У 1972-му пішов у секцію на СКА. Мене підвели до чоловіка років 60-ти, тоді я не знав, хто це такий… А то був сам Роман Школьніков. Почалося тренування – навчили правильній страховці під час падіння, а завтра – вже перші змагання на першість міста серед мого віку. Мене відразу виставили, пам’ятаю боровся з шістьма суперниками за коловою системою, усі вони були динамівцями. А я вмів лише падати сам, піднімати суперника і класти його на килим. Робив дві речі – піднімав і клав, завдяки чому виграв турнір. Через два тижні став призером першості республіки».

Хлопцю пощастило потрапити до молодого амбіційного тренера Володимира Яковича Погібова. 31-річний наставник тільки починав своє професійне сходження, тому передавав увесь свій запал учням. Завдяки цим знанням і енергії спортсмени швидше зростали. Той же Виноградов вісім разів ставав найсильнішим в України, здобував медалі різних всесоюзних турнірів, у тому числі на чемпіонаті СРСР.

«Дуже швидко став помічником Володимира Яковича. Як досвідчений спортсмен передавав знання молодшим хлопцям, вони до мене прислухалися. Мабуть, тоді відчув у собі тренерську жилку. І в 19 років мені запропонували тренерську ставку в районній раді товариства «Локомотив». Зауважте, що я ще сам займався, вчився в школі, потім – в інституті. Та ще й ночами підробляв на станції «Київ-товарний», адже хто б як той час не хвалив, але жити в матеріальному плані було важко. Бригада вантажників зазвичай складалася з шістьох людей, а ми зі своєю роботою вправлялися удвох. Тягали мішки з цементом і цукром, ящики з пляшками… А на розвантаження однієї машини давали лише 20 хвилин», – розповідає Виноградов.

Молодий наставник постійно перебував у пошуці – в прямому сенсі цього слова. Не одну сотню кілометрів пройшов від школи до школи, від майданчика до майданчика, щоб запросити якомога більше дітей до себе в секцію. Навіть пляжів не оминав! У Володимира Виноградова перший набір сягнув числа у 600 новачків. Усі вони за графіком займалися в технікумі залізничного транспорту на нинішній вулиці Хмельницького. Тренер приймав усіх – незалежно від їхніх фізичної форми й талантів. «Із цією великою бандою провозився майже три місяці», – усміхається Володимир Віталійович. Потім же почався, так би мовити, природний відсів, і після Нового року в групі лишилося півсотні юних спортсменів.

«Через три роки у мене було вже чотири призери першості СРСР, мені тоді виповнилося 22. У 24 виховав ще один квартет медалістів союзного рівня. Погодьтеся, непоганий результат для молодого тренера, – продовжує історію Володимир Віталійович. – У 1981 році перейшов з «Локомотива» в «Буревісник». Треба було вже, як кажуть, на життя заробляти. Коли був молодим, то на це не звертаєш уваги, потім же потрібно міцніше стояти на ногах. Адже я на початку професійної діяльності отримував як тренер-початківець без освіти тільки 88 карбованців. У «Буревіснику» ж був інструктором, який відповідає за чотири види боротьби і ще сам тренує. Мені вдалося підвищити там і якість, і кількість. Так, у чемпіонаті «Буревісника» з самбо брало участь 300 спортсменів. Це – солідне число, навіть для СРСР».

Він повністю віддався самбо. Як сам каже, двічі по десять років викреслив зі свого життя заради підготовки чемпіонів. Буквально не виходив із залу. Не було для нього ані театрів, ані кіно, ані якихось інших розважальних заходів, тільки – робота, тільки – самбо.

«Ці два десятиріччя припали вже на часи незалежності України. Перша десятка – на спортивне самбо, друга – на бойове, – конкретизує хронологію Виноградов. – Чому я жертвував іншими гранями життя заради самбо? Просто до мене приходили люди, в яких я бачив талант, перспективу його розкриття. У мене були призери СРСР не тільки серед юнаків, а й серед дорослих – Ростислав Борисенко, Костянтин Кузьмін… У 2001 році я узнав, що пройшов перший в історії чемпіонат світу з бойового самбо, де, як відомо, «золото» здобув українець Михайло Руденко. Відразу побачив перспективу в цьому напрямі. Згадав, як Роман Олександрович Школьніков показував нам елементи бойового самбо. Хоч у радянський час це було заборонено, але людина, котра пройшла війну, не могла не продемонструвати своїм учням прийоми, які здатні врятувати життя».

Виноградов вирішив системно зайнятися бойовим розділом, зрозумів, що потрібні нові тренери і спортсмени. Зробили потрібні організаційні кроки – запровадили чемпіонат і Кубок України. Це був чудовий шанс проявити себе для тих, хто не за тими чи іншими причинами не міг потрапити до складу збірної у спортивному самбо. З часом з’явилася плеяда бійців високого класу – Олег Мартиненко, Євген Цуркан, Олександр Коломієць, Сергій Глущенко, Ігор Северин, які сходили на п’єдестали престижних змагань, у тому числі й планетарних форумів.

Щоправда, за деякими учнями довелося побігати. Приміром, і Коломієць, і Мартиненко намагалися кинути самбо. За Олегом їздив до нього додому на околицю, щоб повернути до секції. Не хотів хлопець займатися єдиноборствами, бажав грати в футбол. Виноградов повернув спортсмена в самбо: мовляв, я за знаком Зодіака – Рак, якщо побачу талант, то вчеплюся намертво й ніколи вже не відпущу! От і Коломійця, володаря світового і європейського «золота» 2007-го і 2011-го, таки вмовив у 2005-му перейти зі спортивного в бойовий розділ.

«Уже з перших кроків на новій ниві я зрозумів, що мої хлопці здатні вийти на провідні ролі. Але була проблема – слабка ударна техніка. Проте цей недолік у нашому випадку можна виправити. Розумієте, того, хто знає борцівську техніку, легше підігнати під ударну. От боксера перетворити на борця – майже нереально. Борця ж можна навчити якщо й не ідеально бити, то хоча б передбачати удар суперника. Головне – у жодному разі не давати тому, хто вміє бити, можливостей для атаки з середньої й далекої дистанцій. Наприклад, є такий відомий нокаутер у бойовому розділі – росіянин Вячеслав Василевський, багаторазовий чемпіон світу. Так наш Олександр Коломієць вигравав у нього за рахунок несподіваних борцівських прийомів».

У звитягах Виноградова – багато видатних спортсменів. Але, мабуть, окремо стоїть Ігор Северин, багаторазовий переможець і призер чемпіонатів світу з бойового самбо. Він тріумфально завершив свою кар’єру спортсмена в 36 років, коли в японській Наріті в 2014-му здобув чергове світове «золото».

«Ігор – дуже цілеспрямована людина, він завжди ставив перед собою найвищу планку, так було і в Японії. Вперше ж я його побачив у 1991-му, він боровся з моїм учнем на першості України. Цікаво, що Ігор, як мені потім зізнався, вже тоді мріяв тренуватися в мене. Почав же я з ним працювати в 2002-му. Він став чемпіоном світу – один раз, другий… А потім довгий час вдавалося бути тільки призером. Проте плекав надію і для її реалізації наполегливо працював заради третього титулу, який виборов через десять років після попереднього! Оце сила духу», – з гордістю говорить тренер про свого вихованця.

«За великим рахунком я – не публічна людина, мені не подобається перебувати в центрі уваги, адже свого часу – коли був молодим – пройшов свій варіант зіркової хвороби. Тоді залюбки критикував: і те робите не так, і те… Дуже гучно про це оголошував, – зараз зі сміхом зізнається Володимир Віталійович. – З роками ж надійшло просвітлення, став більш виваженим, уважніше прислухався до слів більш досвідчених фахівців. Зрозумів, що треба просто виконувати свою роботу, а не шукати помилки в діяльності інших. І я вчився у спеціалістів з великої літери – у Школьнікова, Бабаянца, Парталяна. Коли навчався у Львові, побував на тренуваннях Євтушова. В Криму був дуже хороший фахівець Протопопов. Але вважаю, що головний поштовх дав Волощук, я в нього вчився. Він застосовував новаторські підходи як в самбо, так і в дзюдо. Перед Ярославом Івановичем знімаю капелюха. І сам завжди старався не просто дати знання своїм підопічним, а й спонукати їх до творчого пошуку. Взагалі вважаю, що процес навчання – обопільний. Наставник не тільки вчить, а й сам вчиться. Кожен тренер має це розуміти!».
 

Автор - Олексій Гончарук